Неповторний смак дитинства

    У ностальгійних спогадах те, що було колись, часто-густо видається куди кращим, ніж сьогоденне. Маю на увазі не суспільно-політичні аспекти, а окремі, не менш значимі деталі життя, його устрою, облаштування, побуту тощо.

  Приміром, подеколи у спілкуванні з ровесниками, коли згадуються улюблені і невибагливі ласощі наших дитячих чи юнацьких літ, зринають у спогадах смачнючі пончики з повидлом або булочки з халвою зі шкільної їдальні, карамельки «подушечки» або напівфабрикатні брикетики какао й кавового напою. Останні продавалися чи не у найпопулярнішому щодо смаколиків магазині, який містився в Радомишлі на розі тодішніх вулиць Леніна і ХІХ партз’їзду (нині – Мала Житомирська і Присутствена) і звався по народному «угловим».

   Втім, попри перелічені і ще безліч незгаданих солодощів, для мене найулюбленішим смаком дитинства було і залишається неперевершене радомишльське морозиво. Йдеться про те, яке вироблялося на старому маслозаводі на вулиці Покровській.

    Щодо історії самого маслозаводу, то відкрився він у Радомислі в 1930 році на колишніх виробничих площах ректифікатного (горілчаного) підприємства, відомого з початку ХХ століття.

Приймання молока на маслозаводі. 1960-ті роки.

   Виготовляли морозиво там практично вручну з молочних вершків. Власне, вироблявся один сорт – вершкове, хоча іноді пробували робити шоколадне, домішуючи порошок какао. Але воно як слід не вдавалося. А от «біле» зазвичай йшло «на ура». Коштувала його стограмова порція 13 копійок, а з родзинками, які іноді додавалися до складу, - 15.

 Проте, даруйте за невимушений каламбур, важливою родзинкою радомишльського морозива вважалися «стаканчики», у які воно розкладалося. Це були вафельні формочки, надзвичайно смачні й хрусткі, які в поєднанні з ванільно-вершковим ароматом прохолодного продукту додавали йому особливого приємного присмаку. Від його споживання й справді діставав насолоду.

  Іноді траплялося, що вафель не було, і тоді у хід йшли вже звичайні паперові одноразові стаканчики, до яких приєднували дерев’яну паличку-ложечку. Без вафлі коштувало морозиво на три копійки дешевше, але й смак був уже не той.

   Старий маслозавод послуговувався ще дідівськими «холодильниками». У підвалах там були влаштовані льодовні, для яких взимку заготовляли лід на Тетереві, на ставках, озерах. Його складали у канавах і доладу присипали тирсою, а потім при потребі використовували.

  За допомогою льоду виробляли морозиво у алюмінієвих циліндричних ємностях. Потім ті циліндрики вставлялися у звичайні 50-літрові дерев’яні діжки, обсипалися довкруж льодом і відправлялися у продаж. Розвозили його здебільшого підводами.

  Продавали морозиво просто на вулиці жіночки-продавчині, котрі зручно вмощувалися на стільчику в оточенні діжечок з морозивом, виставляючи поперед себе лоток з терезами-рівновагами. На одній з чашечок вагів стояла стограмова гирька, на другу ставилося морозиво. Робилося те здебільшого для годиться, бо досвідчена тітонька й на око знала, скільки класти морозива на порцію.

  Головна точка була якраз перед «угловим» магазином. Продавали морозиво й на площі, здебільшого біля кінотеатру. І влітку так вабила до себе ятка біля «углового», спонукаючи на пошуки потрібної суми.

Оце і є саме той «угловий».

    За теперішніми мірками, здавалося б, що там якихось 13-15 копійок. Але й їх десь вишукати дитині було нелегко. Особливих статків родина наша не мала. Батьки сяк-так перебивалися, як мовиться, від зарплати до зарплати, котра у них була, як зараз кажуть, на рівні мінімалки – тоді це виходило, здається, 32 крб. Тож справді рахували кожну копійчину. Наразі побалувати дитину морозивом могли вряди-годи. Врахуйте, що нас у сім’ї зростало троє.

  Іноді вдавалося назбирати лише 10 копійок. І це вже давало шанс на неповну порцію. Як правило, продавець накладала ложкою морозиво у «стаканчик» з чималою гіркою. А на десять копійок зважувала лише «по вінця», тобто до країв вафельки.

  Проте назавжди закарбувалися в пам’яті два епізоди, коли мені випала неймовірна нагода поласувати улюбленим продуктом що називається «до пуза».

   Одного разу це відбулося у Чудині, де у бабусь я зазвичай проводив літні канікули. Престольним святом, чи як його називали у народі «медом», було Ушестя – Вознесіння Господнє. Попри суворі ідеологічні заборони, цієї традиції в селі неухильно трималися і в радянські часи. Звідусіль з’їжджалися того дня до Чудина на гостини рідні, близькі, друзі, частуючись і гуляючи.

   Звісно, не уникали нагоди збільшити виручку торговельники. Тож у єдину на селі «лавку» на Ушестя додатково завозили напої, наїдки, крам, солодощі, знаючи, що розметуть усе. А ще у той день маслозавод доставив кілька діжок з морозивом, аби й сільська дітвора могла відвести душу.

  Ятку з морозивом прилаштували попід «лавкою» з бічної її сторони, де сільський кіномеханік вивішував афіші. І торгівля йшла досить жваво, бо вервечка дітлахів у черзі не меншала. Адже дехто, схрумавши свою порцію, ставав за другою, третьою.

 Поталанило мені тоді наїстися досхочу морозива завдяки дядькові Михайлові, який якраз приїхав на відпочинок. Він працював у геолого-розвідувальній експедиції на Півночі, на далекій Чукотці. За тодішніми мірками заробітки мав захмарні. Власне, ми з братами, завжди з нетерпінням чекали його приїзду у відпустку (а вона випадала здебільшого раз у два-три роки, бо працівникам Півночі дозволялося поєднувати її й відпочивати два-три місяці, скорочуючи і час, і витрати на задовгі й недешеві переїзди чи перельоти), сподіваючись на гарні й щедрі подарунки.

 До слова, це завдяки йому прилучився я ще з дитинства до фотографування, мав змогу спостерігати за чудинськими околицями та краєвидами через справжній польовий бінокль, розглядаючи друзів-хлопчаків, що купалися у річці чи гуляли на лузі або ж ген під лісом за кілька кілометрів від села. Тож на «медовий» день дядько підкинув мені кілька карбованців на морозиво, і я ними справно скористався. Важко сказати, скільки я його тоді з’їв, але порцій з десять, мабуть, точно осилив. Принаймні, душу відвів. Добре збереглося в пам’яті, що до морозива на додачу випив ще й пляшку-другу улюбленого ситра з назвою «Крем-сода».

  Вдруге перепало вдосталь поласувати радомишльським морозивом на випускному вечорі у дитячій музичній школі. Після офіційних урочистостей у шкільному залі відбувся невеликий бенкет. Для дітей було влаштовано «солодкий стіл», а його приємним сюрпризом стала діжка морозива, яким досхочу й залюбки посмакували юні випускники…

  Це було у травні 1970-го. А вже у грудні того ж року в Радомишлі відкрився новий маслозавод, споруджений на виробничих площах по вулиці Івана Франка. На жаль, виробництво морозива на ньому не передбачалося. Та власне, то вже було б зовсім інше морозиво – типове, машинне, фасоване, яке за єдиним стандартом виготовлялося тоді на всіх споріднених підприємствах. До Радомишля його потому почали завозити з Житомира, Бердичева.

   А от згодом у київські студентські роки з приємністю смакував знаним столичним ескімо – «Каштаном», «Новинкою», та при нагоді прагнув з’їсти порцію морозива, що вироблялося і продавалося у кафешці популярного універмагу «Україна». Воно так само, як і радомишльське, вручну накладалося у хрусткі і смачні вафлі-ріжки, навдивовижу нагадуючи незабутній і неповторний смак дитинства.