понеділок, 15 вересня 2014 р.

«Підемо в кіно!..»

     
  Календарний день українського кіно викликає нині у представників старшого покоління такі собі ностальгійні спогади за часами, коли культпохід до кінозалу був невід’ємною і вагомою частиною культурного життя кожної родини. Адже побачити новий цікавий фільм колись можна було тільки в кінотеатрі. Телебачення почало міцно і масово входити в наш побут з середини 1960-х років (до речі, перший телевізор у Радомишлі зявився у 1954 році в лісгоспі). Та й кінофільми у тодішніх телепрограмах були рідкістю, до того ж демонструвалися вони на телеекранах лише після кількарічного прокатного життя, а іноземні фільми взагалі мали статус «Без права показу по телебаченню». Так що ознайомитися з кіноновинкою, яка у всіх на слуху, кортіло кожному
  Відтак бодай раз на тиждень культурним відпочинком для пересічної радянської родини чи її окремих членів ставали відвідини кінотеатру.
Перший кінозал (як тоді казали, - кінематограф) зявився в Радомишлі на початку ХХ століття. Його розмістив біля своєї пекарні у дощатому сараї місцевий кондитер В.Подковінський (пекарня розташована була в теперішніх приміщеннях швейної фабрики на вул. Міськради і діяла тут до 1950-х рр.). Згодом, коли навпроти було збудовано міський театр «Експрес», у ньому демонструвалися й кінофільми.


Оголошення про кіносеанс у повітовій газеті «Радомыслянинъ».

  В кінці 1920-х  драматична театральна трупа у Радомислі своє існування припинила. Натомість будівля театру ще кілька десятиліть слугувала городянам і як кінотеатр, і як Будинок культури. Слід зазначити, що подібна практика, коли культосвітні заклади міста мали подвійне призначення і використовувалися в залежності від того, яке з них перебувало у кращому стані чи на період ремонтів, існувала і у наступні роки, і, власне, й нині.


1935 р. Учасники районної конференції допризовників біля кінотеатру.


Кінотеатр у Радомишлі. Фото 1950-х рр.

  У 1954 році колишній костел перебудували під Будинок культури, тож відтоді кожна мистецька споруда отримала своє цільове призначення: БК – для масових заходів, концертів, урочистостей, кінотеатр - для демонстрації кінофільмів.
  А 1962-го в Радомишлі за типовим радянским проектом було споруджено і відкрито новий кінотеатр ім.Т.Шевченка, який на довгі роки став вагомим культосвітнім осередком.


  Стару «кінобудівлю» тимчасом поставили на ремонт, плануючи розмістити у ній потому Будинок піонерів. Проте однієї ночі споруда згоріла. За офіційними висновками - від дитячих пустощів з вогнем, проте вперто ходили чутки, що у такий спосіб нібито приховали значні розкрадання будматеріалів, які призначалися для ремонту.
  У селах стаціонарні кіноустановки почали зявлятися у 1950-х роках з будівництвом «типових» сільських Будинків культури і клубів. А до того кінообслуговування селян здійснювали кінопересувки, що за графіком їздили від села до села і влаштовували кіносеанси здебільшого просто неба.


  На подібних сеансах мені випало побувати під час служби в армії, коли проходив службу у великій військовій частині. Щонайменше один обовязковий кіносеанс раз на тиждень регламентувався нормативними армійськими документами і забезпечувався політвідділом. Тож кожної неділі, як починало сутеніти, увесь особовий склад всідався на лави на так званому літньому агітмайданчику і дивився кіно. У негоду ж фільми демонструвалися в клубі, що одночасно всіх вмістити не міг, а тому тут один і той же фільм доводилося крутити для усіх підрозділів мало не цілісінький день. Така кінопрактика мовбито мала місце і у військовій частині, що дислокувалась у Радомишлі.
  Згадуючи колишні походи в кіно, слід відзначити й те, що подеколи потрапити на той чи інший фільм ставало неабиякою проблемою, адже черги в ті часи шикувалися не лише за хлібом, ковбасою чи молоком. Довжелезні ряди на культові фільми доводилося вистоювати й до каси кінотеатру, дарма що доросле кіно крутилося на трьох кіносеансах - о 17.00, 19.00 та 21.15 (сеанс о 19-й був подовженим, бо перед художнім фільмом демонструвався документальний чи науково-популярний).
  У жіноцтва зокрема особливою популярністю користувалось мелодраматичне кіно зі сценами, що викликали сльози, передусім – індійські фільми, аншлаг на яких був гарантований. Зазвичай фільми, що мали успіх у глядача, у Радомишлі демонстрували у пятницю, суботу й неділю. Але траплялося, що показ деяких фільмів, на які не змогли потрапити всі бажаючі, продовжували і в понеділок.


  Стовпотворіння часом виникало у фойє по неділях на дитячі кіносеанси. Суворий контролер Шмуклер ледь стримував дитячий натовп, котрий штурмував вхід, прагнучи якнайшвидше дістатися до залу, щоб обрати найзручніші місця. Бо на відміну від дорослих сеансів, квитки на які були із зазначенням глядачевих місць і різнилися за ціною в залежності від місця перегляду (20, 35, 45 коп. плюс 10 коп. на подовжений сеанс), на дитяче кіно продавалися вхідні квитки за однією сталою таксою в 10 копійок. 



Квиток на дитячий сеанс до радомишльського кінотеатру ім. Т.Шевченка.

   Підліткам, до речі, на останній «дорослий» сеанс вхід заборонявся, крім того на фільми «з полуничкою» встановлювався й віковий ценз, що оприлюднювався на афіші: «Діти до 16 років не допускаються». Певний час у кінотеатрі працювала навіть «дитяча кімната», де вихователь доглядав за дітьми, поки батьки переглядали кінофільм.


  Щонеділі об 11-й годині демонструвалося кіно для вихованців місцевої школи інтернату. Вони йшли до кінотеатру організованою колоною під бадьорі звуки маршу власного духового оркестру, викликаючи захоплення у городян. Нерідко потрапляли до залу разом з ними й спритні міські дітлахи, відкладаючи у такий спосіб надані їм батьківські гроші на інше кіно чи якісь солодощі.
  Попервах у новому кінотеатрі традиційними були виступи кінопрацівників, що анонсували поточний і наступні фільми. Робота з глядачем мала різноманітні форми. Практикувалися, скажімо, рекламні випуски репертуарних  листівок, які розповсюджувалися у колективах, школах тощо. 


  До кожного сеансу готувалась спеціальна афіша, яку малював на полотні художник, що входив до штату кінотеатру. Свого часу цю посаду обіймав знаний радомишльський самодіяльний живописець А.Політ.
  Примітною подією стала для радомишлян виставка його робіт, що тривалий час експонувалися на другому поверсі фойє. Там до того ж розважали часом глядачів у перервах між сеансами місцеві виконавці – духові, естрадні музики. Працював буфет.
  Писані або поліграфічно виконані паперові кіноафіші вивішувалися на спеціальних стендах у багатьох куточках міста. Розповіді про цікаві фільми, що мали демонструватися в кінотеатрі, друкувалися в райгазеті.


  Словом, кіно було вагомою ідеологічною установою, зважаючи на його означення пролетарським вождем «як найважливішого із мистецтв». Відтак опоетизовані й оспівані колись слова «Ідемо в кіно» й донині слугують ознакою примітної події.
  Хоча теперішній час вибудовує вже свої кінотрадиції, що надто різняться від колишніх і за формою, і, найсуттєвіше, за технічним рівнем.  Слід сподіватися, що сучасні кіношні новації з відповідним начинням доберуться таки й до Радомишля.

Немає коментарів:

Дописати коментар